г. Киев, ул. Е. Белокур, 3.
+38 095 593-43-15

Резонансні переживання та резонансна модель свідомості

Авторы: 
Дереш Любомир

Вступ

Темою даної роботи є комплекс специфічних переживань, що виникли в результаті практики психонетичних технік, його феноменологія та можливості використання даного роду переживань для постановки (чи пере-постановки) практичних завдань і їх вирішення.

Весь комплекс однотипних феноменів, про які йтиметься в даній роботі, ми будемо називати «резонансними переживаннями», а під «резонансною моделлю свідомості» матиметься на увазі спроба інтерпретації феномену свідомості та процесів, які відбуваються в рамках свідомості, через призму резонансних переживань.

Метою даної роботи є відображення, спроба формалізації та інтерпретації власного досвіду, пов’язаного з резонансними переживаннями. Як наслідок формалізації досвіду резонансної взаємодії, стає можливою побудова своєрідного синтаксису резонансної роботи, описання логіки резонансної роботи, що теж бачиться метою даної роботи.

Для досягнення поставленої мети, дана робота виконує ряд завдань:

1. Дає описання (формальне, феноменальне, психонетично-візуальне) резонансного переживання.
2. Дає резонансну інтерпретацію свідомості як приклад тотальної моделі описання.
3. Розкриває логіку роботи оператора в рамках описуваної зони свідомості.
4. Описує тип задач, які можуть бути ефективно вирішені за допомогою методу резонансної взаємодії.
5. Описує задачі, які гіпотетично, але теоретично-обґрунтовано, можуть бути вирішені за допомогою технік резонансної взаємодії.

Об’єктом дослідження даної роботи є специфічна зона свідомості, зокрема, характер її маніфестації у свідомості оператора, супутня її активації феноменологія.

1. Резонансне переживання, його характерні риси.

1.1. Активізації та виявленню даного феномену як самостійного явища сприяли ряд попередніх переживань, пов’язаних із психотехнічою роботою:

а) переживання абстрактної площини зору (АПЗ) і переживання розпаду його диференційованості, який послідовно привів через переживання синестезії по типу «бачення-слухання-відчування» (змішування візуальних образів з переживанням гудіння і вібрації, «сяюче гудіння», «мерехтливе дзижчання») до переживання амодальності свідомості, якщо не у всій її тотальності, то, принаймні у деякому її активізованому об’ємі.

Дане переживання локальної амодальності свідомості періодично повторювалося у процесі практики в моменти глибокого роз-ототожнення вольової позиції з наповненнями свідомості. Характерним переживанням, що виникало в результаті роботи з АПЗ як найбільш пропрацьовано зоною, є втрата розрізнення спостерігача і об’єкта. Метафорично можна сказати, що абстрактна площина зору «дивиться сама себе». В ході осмислення цього досвіду, а також по мірі поглиблення роботи з іншими зонами, наприклад, зоною тривалості, ми екстраполювали цей досвід і дійшли висновку, що властивість злиття суб’єкта і об’єкта концентрації в одну нероздільну систему характерна для всіх явищ свідомості на певному рівні їх ди-диференціації.

Результат злиття суб’єкта і об’єкта ми назвали «транс’єктом» – тим, що не будучи ані суб’єктом, ані об’єктом, долає границю (а отже, вмотивовує латинський префікс trans-) між першим і другим. Таким чином, будь-яке явище, котре має своє відображення у свідомості оператора, при прикладенні до нього концентрації може бути переведене зі статусу об’єкта у статус транс’єкта. У статусі транс’єкта в свідомості оператора можуть бути відображені смисли, процеси, функції свідомості. Транс’єктивний шар свідомості як окреме поняття ми вводимо для того, аби спростити спосіб вираження логіки резонансної роботи в подальшому.

Смисли, які за своєю природою є континуальними, ми представляємо у цій роботі під терміном «поля свідомості». Смисли, слідуючи роботі Ю.А.Агафонова «Смислова теорія свідомості», ми розглядаємо як елементарні частки свідомості, кванти буття. Смисли володіють транс’єктивним статусом.

Елементарний транс’єкт усвідомлення виникає тоді, коли суб’єкт і об’єкт спів-ставляються, і в їх співставленні й зароджується атом усвідомлення як результат співвідношення, характеру семантичної напруженості між ними.

б) досвід співання в унісон. Під час подібної практики було помічено, що звучанням унісону можна керувати. Це досягається тоді, коли голос співаючого попадає точно в резонанс із тим унісонним звуком, що вже звучить, і різко посилює силу звуку. Через введення в унісонний хор ще одного голосу, котрий попадає в резонанс, ми виявили можливість модуляції унісонного звучання: зміна висоти звучання, форми звучання (напр., з [а:] в [е:]).

У моменти, коли досягалося резонансне звучання, з’являлося транс’єктивне переживання – наче унісонний звук звучить незалежно від співаючих, або наче звук співає себе за допомогою співаків. Управління унісонним звучанням було можливим лише за наявності описуваного транс’єктивного переживання.

1.2. З фізичної точки зору, резонанс – це явище взаємного посилення коливань внаслідок збігу їх частот. Послуговуючись даним визначенням як метафорою, ми застосували його до ряду психічних явищ, які становлять предмет дослідження даної роботи.

Резонансним ми назвали такий тип взаємодії, коли виконуються наступні три вимоги:

І. Зусилля оператора по резонансній взаємодії з об’єктом прикладаються з метою уподібнення себе до об’єкта, а не уподібнення об’єкта до спроектованого оператором стану.

ІІ. Внаслідок резонансної взаємодії відбувається стрімка інтенсифікація взаємодії між оператором та об’єктом, при чому ресурс на інтенсифікацію взаємодії, прикладений оператором, витрачається непропорційно менший по відношенню до отриманого результату.

ІІІ. Внаслідок резонансної взаємодії відбувається збільшення енергетичного ресурсу оператора.

Всяка взаємодія в рамках свідомості оператора, яка підпадає під дані три обмеження, може бути названа резонансною.

Зробимо деякі коментарі до наведених вище тез.

І. Зусилля оператора по резонансній взаємодії з об’єктом прикладаються з метою уподібнення себе до об’єкта, а не уподібнення об’єкта до спроектованого оператором стану.

Для запуску резонансної взаємодії необхідно встановити емпатію між оператором та об’єктом. Фактично, емпатія представляє собою пусковий механізм, який перекидає міст між першим і другим. Сама по собі емпатія ще не є повноцінною резонансною взаємодією, однак, будучи інструментом для волі оператора, вона в якомусь сенсі уподібнює деяку ділянку свідомості оператора з об’єктом.

ІІ. Внаслідок резонансної взаємодії відбувається стрімка інтенсифікація взаємодії між оператором та об’єктом, при чому ресурс на інтенсифікацію взаємодії, прикладений оператором, витрачається непропорційно менший по відношенню до отриманого результату.

Емпатичний зв’язок, встановлений із об’єктом, розширюється до тих меж, поки в сферу емпатії не попаде точка, яка репрезентує цілісність даного об’єкта внаслідок чого оператор переживає стрімке розкриття суті об’єкта, його «таковості». Розкриття таковості супроводжується переходом процесу резонансної взаємодії у транс’єктну зону, де структури свідомості оператора і об’єкт, відображений у свідомості, зливаються в один транс’єкт. З моменту попадання в транс’єктність управління повністю належить волі оператора, а її межі визначаються лише мірою пробудженості його волі.

ІІІ. Внаслідок резонансної взаємодії відбувається збільшення енергетичного ресурсу оператора.

Взаємодія двох структур відбувається за механізмом, описаним у ентропійно-інформаційній теорії В.Шевченка. Сприйняття носить вимушений характер, отже, оператор виступає в ролі менш енергетичного елемента системи.

Оскільки резонансна взаємодія у більшій чи меншій мірі передбачає фазу транс’єктності, котра є результатом (в межах від точкового до тотального) переживання амодальності свідомості, вона супроводжується вже описаними феноменами: «вібруюче гудіння», «мерехке тремтіння» і т.д., що викликало асоціації з явищами фізичних коливань.

І це стало іншим мотивом, який змусив нас назвати даний тип взаємодій «резонансним».

2. Резонансна модель свідомості.

2.1. В результаті практики і дослідження даної зони свідомості було отримане переживання зародження сприйняття. Цей процес можна описати як приведення у подібність окремих полів свідомості, котрі, як ми побачили, існують у формі транс’єктів.

(«Приведення у подібність» в подальшому ми будемо називати спів настройкою, притримуючись фізико-технічної стилістики решти термінів, однак пам’ятаючи, що всі запозичені терміни відіграють роль винятково метафор).

Амодальні поля, приведені у настройку через резонанс (віднаходження подібності), виділяються на тлі тих полів, котрі на даний момент не настроєні і втісняють їх із зони уваги. Настроєні в резонанс поля гештальтизуються, отримують віртуальний статус «предметності», «єдиної фігури». Це явище добре ілюструє ситуація зі співом в унісон. Ті голоси, котрі потрапили в унісон, стають «власністю» звучання, а саме звучання сприймається як щось «суцільне», «цілісне», щось, що не піддається механічній розборці і не віднаходиться у деталях, коли його розібрати (жоден голос співака не впізнається і не виділяється в унісоні, як щось окреме).

Досвід візуальної деконцентрації підтверджує це. Подолавши доцентрові сили, котрі формують сприйняття предметів, ми переживаємо фон, в якому жоден з предметів не зник, однак отримав якісно інший статус.

Конгломерат полів, приведених у спів-настройку (відібраних по принципу подібності) перетворюється на резонансний контекст, осередок збудженої свідомості. Використовуючи термінологію В.Антончика, ми маємо справу з об’ємом іманентного психічного матеріалу. Наскільки сильна настройка між активними зонами, настільки важко новому сигналу порвати цю замкнуту на себе структуру.

Така модель дає пояснення, чому, наприклад, сприйняття обумовлене очікуванням, чому можлива пауза інтерпретації при зіткненні з незвичними, невідповідними контекстові об’єктами.

Пауза інтерпретації – це момент локального розпаду резонансу, під час якого поля «розмикаються», де-гештальтизуються і готові приймати нові поля у резонансне вогнище.

Продовжуючи опис процесу сприйняття, можемо метафорично сказати, що при отриманні нового сигналу об’єм більш збуджених полів свідомості перенастроюється з менш збудженими або незбудженими. При цьому більш активні зони віддають частину своєї збудженості менш активним. Віддача і прийом збудженості відбувається доти, доки між зонами не стане можливий резонанс (не буде віднайдена нова подібність). Введення у вогнище резонансу нових зон свідомості відбувається не дискретно (фігура за фігурою), а інтегрально (фоново). Щойно включені зони свідомості привносять у середовище резонансу нові фігури, які розчиняються у цьому збудженому фоні, міняючи інтегральну якість резонансу. Іншими словами це можна описати так: інформація нових полів свідомості інтерпретується через контекст вже існуючого збудження. У свою чергу активні зони свідомості міняють своє фонове (контекстуальне) значення.

Виникає запитання: якщо сприйняття є резонансним процесом, чому воно забирає енергію, а не примножує, всупереч ІІ вимозі (п.1.2.)? На це ми можемо відповісти так, що сприйняття носить вимушений характер, і суб’єкт знаходиться у пасивному стані по відношенню до нього. Таким чином, високо-енергетичний сприймач віддає свою енергію низько-енергетичним, однак високо-інформаційним структурам, приводячи їх у стан збудження і настроюючи на об’єм власних збуджених полів, які становлять його ядро. Сприйняття з точки зору оператора є пасивним резонансом. Вольова резонансна взаємодія, яка є головним предметом нашого інтересу в цій роботі, є свого роду «сприйняттям навиворіт», активним резонансом.

Що слугує інструментом настройки полів? Це увага. Через увагу поля настроюються одне на одне – чи то з волі оператора, чи внаслідок примусової дії зовнішнього середовища.

2.2. Якщо «я» піддається спостереженню, тобто, попадає в зону сприйняття, чим, з точки зору нашої моделі, воно відрізняється від інших об’єктів? (Під «я» ми матимемо на увазі структури особистості, а також «метафору свідка», тоді як під «Я» – вольову позицію.)

Ми дійшли висновку, що поля свідомості існують у стані транс’єктів, а настройка полів між собою створює ефект віртуальної «об’єктності» світу, як і «суб’єктності» нашого «я». Однак «я» і «об’єкти» нічим принципово не відрізняються, а є лише різними типами резонансів, з тою різницею, що набір транс’єктів на кшталт абстрактного поля зору чи абстрактної зони мислення замикаються на один резонансний контур, який ми називаємо «внутрішнім», а набір інших транс’єктів, на кшталт абстрактної зони свідомості дерева чи абстрактної зони свідомості комахи та ін. – контур, який ми називаємо «зовнішнім».

Особливістю «я» є висока внутрішня спів-настройка даного контуру на собі. З одного боку, це обумовлює значну стабільність цієї структури, з іншого боку вона є значним споживачем наших енергетичних резервів. Справді, для підтримання свєї стабільності структури «я» мусять постійно знаходитись у резонансі, тобто, передавати енергію в рамках цього контуру з одного транс’єкта на інший. Однак «я» саме по собі не є незалежною структурою, повністю ізольованою від інших резонансів. Якби це було так, дуже скоро динаміка замкнутого на собі «я» загасла б, оскільки різниця потенціалів вирівнялась, а отже, резонансне притягання стало б неможливим і структура б розпалась на суму окремих полів-транс’єктів. Тим не менше, контур «я» знаходиться, завдяки увазі, приведеним у резонанс із енергетичними резервами людини.

2.3. Резонансна модель пояснює такі психічні патології, як втрата зв’язку з окремими частинами психіки, витіснення негативного психічного матеріалу. Названі явища в термінах резонансної моделі можна описати як існування відокремлених осередків збудження, чия частота резонансу не знаходить подібності з базовим контуром, в рамках якого існує резонанс індивідуальної свідомості.

Відповідно, дана модель дає трактування снів як способу розрядки та інтеграції розрізнених локальних збуджень, спричинених як подіями зовсім недавніми, так і подіями далекого минулого.

Резонансна модель свідомості дає пояснення таким явищам, як колективна свідомість комах, пташиних зграй, людей. Кожна окрема особина в групі (в рої, у зграї, у натовпі), виконує роль одиничного транс’єкта, певної гармонуючої частоти. Співнастроюючись, особини утворюють єдину гармонійну структуру, в якій з’являється резонансний ефект «сприймача», «суб’єкта», чиї можливості взаємодії зі світом на порядок вищі, ніж в окремої особини.

Резонансна модель свідомості описує простір, в якому існують архетипи Юнга і колективне несвідоме. Кожна людина виступає як елементарний транс’єкт, які в сумі формують резонансний простір людства. Обертони резонансів, породжених архетипами, формують спільне для всіх людей сприйняття дійсності, і спільну людську реальність – від спільних інстинктивних шаблонів поведінки до фізіології – весь вантаж, який лише можна передати по спадковості, приходить саме як резонанс.

3. Резонансні техніки

3.1. Резонансні техніки призначені для

- корекції та формування подієвих ланцюжків (як частковий випадок формування подієвих ланцюжків ми розглядаємо і формування синхронізмів);

- настройки психічного середовища оператора до зовнішнього середовища;

- настройки локального психічного середовища оператора з іншими локальними психічними середовищами – переміщення між локальними психічними середовищами.

Для оператора необхідно отримати ряд базових переживань, які складатимуть основну подальших технік. До таких переживань я відношу:

1. Входження у резонанс при колективному співанні голосних звуків; управління вектором резонансу.

2. Виокремлення резонансу як певного абстрактного переживання.

3. Виділення у свідомості специфічного зусилля по налаштуванню для досягнення резонансу.

4. Переживання амодального поля свідомості.

Основна задача резонансної взаємодії – пошук спільного фону.

Кроки, необхідні для здійснення маніпуляцій в резонансному ключі, наступні:

1. Вихід у тотальну дКУ з акцентом на розчиненні границь між модальностями

2. Переживання в стані тотальної дКУ активізованого амодального об’єму свідомості.

3. Переведення переживання амодального об’єму свідомості у форму абстрактного резонансу (посилення його «вібраційних» аспектів).

4. Розгортання у свідомості задачі як «вібрації» з частотою Х

5. Розгортання у свідомості проекту рішення задачі як «вібрації» з частотою Y (конкретний смисл рішення не обов’язковий, достатнім є сам «смак» вирішеності у проектній частоті).

6. Приведення шляхом емпатійно-резонансного зусилля X до резонансу з Y.

Деякі процеси можна розглядати як результат настроювання ходу

А) Індивідуальний резонанс. Елементарною резонансною технікою, для виконання якої оператор може й не вдаватися до глибокої роботи зі свідомістю, є техніка співнастроки двох і більше людей. Співнастройка може відбуватися за допомогою резонансного співання, або ж, якщо абстрактне переживання резонансу доступне операторові, за допомогою нього. В останньому випадку необхідно вийти на переживання іншого як деякої частоти і налаштувати зони свідомості, доступні до охоплення об’ємом уваги, в резонанс.

Б) Груповий резонанс. Аналогічно, дана техніка може бути осмислена у груповому ключі: оператори співнастроюються між собою, поступово формуючи єдиний резонанс групи, і отриманий загальногруповий резонанс приводять у співнастроєність із резонансом задачі.

В) Резонанс із планетарним полем. Більш цікавим видається віднаходження резонансу із макрооб’єктами, наприклад із планетарним резонансом. Послідовність кроків аналогічна: віднайти в об’ємі амодального сприйняття сліди переживання планетарного поля і привести максимально можливий об’єм свідомості у резонансу настройку.

Цей напрям роботи вимагає глибоких і різнобічних досліджень. Наразі ж, виходячи із невеликого практичного досвіду настройки з планетарним полем, можемо сказати, що подібна взаємодія має позитивний вплив на самопочуття (зокрема, переживання відновлення зв’язку з Природою). Гіпотетично, при перенесенні резонансу Землі на частоту тих зон свідомості, що у диференційованій дійсності переживаються як фізичне тіло, можливе очищення від негативних резонансів, присутніх у його структурі. У стані цілісного сприйняття вони появлятимуться як дисонуючі смуги більшої чи меншої ширини. У стані диференційованого сприйняття континуальний дисонанс може розпастись на ряд непов’язаних, на перший погляд, і розкиданих по тілу а також за його межами, турбуючи відчуттів.

Г) Робота з наміром. Техніка попереднього резонансу із планетарним полем розглядається нами як засіб «пригашення» тих частот, котрі можуть спровокувати синхронізми негативного характеру. Непроінтегровані частини особистості намагаються стягувати увагу на себе, порушують стійкість концентрації, прикладають силу на відведення оператора вбік від виконання задачі. Насамперед вони й притягують увагу тим, що виділяються на загальному вібраційному полі. Крім того, вони, як і будь-яке збуджене поле, резонує із полями зовнішнього світу і притягує відповідні причинно-наслідкові ланцюжки. Розуміючи карму як наслідок діянь, ба навіть думок, можемо знайти очевидні паралелі. Жоден феномен активної свідомості, який доступний рефлексії – думки, почуття, асоціації – не є чимось іншим, крім збуджених полів, які то входять у настройку то пере-настроюються. Випадково налаштовуючись із зовнішніми полями, вони породжують у свідомості обертонні явища, які ми у диференційованому стані переживаємо як дію незрозумілих сил, смутно підозрюючи при цьому, що причиною таких збурень дійсності є, все ж, ми. «Вирівнювання» частот завдяки цілеспрямованому приведенню їх у спільний резонанс повинно поступово звільнити практика від тягаря намірів, запущених мимовільною психічною активністю.

Намір – реалізація проекту – може здійснитися тоді, коли виконуються дві умови:

1. Об’єм приведених у резонанс полів локального психічного середовища оператора суттєво переважає по «масі» та активності над іншими психічними процесами.

2. Резонуючі поля оператора приведені у подібність (резонанс) до зовнішніх полів (екстравертна позиція, відчуття глибинного контакту з дійсністю).

Якщо проект наміру буде виражений у збуджених полях оператора як певний резонанс, зовнішні поля підхоплять обертони даного резонансу. В залежності від того, наскільки точно оператор налаштував внутрішні резонанси по відношенню до зовнішніх, зовнішні поля можуть Погасити, Змінити чи провести обертони до втілення їх у тій чи іншій формі.

3.2. До наслідків застосування резонансних технік можемо віднести високий показник синхронізмів високого рівня значущості, чітко прив’язаний до резонансної активності оператора. Суб’єктивне відчуття контролю через гармонізованість і приріст енергетичного тонусу теж є стабільними результатами.

Діючи по методу «резонансна дія1 – аналіз із використанням резонансної моделі – пояснення через резонансну модель – дія2» ми дійшли до висновків і можливості таких маніпуляцій, які не були можливими на попередніх стадіях, звідки робимо висновок, що зона резонансного переживання розгортається, диференціюється і вибудовує та шліфує власний синтаксис.

4. Паралелі з концепцією енергетичного Всесвіту у роботах К.Кастанеди.

4.1. Узгодження термінів

Ряд переживань резонансного характеру по своєму смислу здаються нам дуже близькими до феноменів, описаних К.Кастанедою і рядом послідовників.

Резонансні коливання транс’єктів, з яких складається світ для резонансного оператора, здаються нам схожими на еманації – котрі, за визначенням Кастанеди, наділені свідомістю, і, за визначенням А.Ксендзюка, є енергетичними полями.

Як Кастанеда, так і Ксендзюк, і навіть В.Шевченко, стверджують, що сприйняття є результатом спів-настройки.

Світимість еманацій ми можемо ототожнити з мірою збудженості полів. Тоді, відповідно, резонансне вогнище – локус максимального збудження полів – є аналогією точки збирання, «найяскравішої точки на коконі». При цьому резонансне вогнище розкриває нелокальну природу цього збирання – збирання за принципом подібності, резонансу. Розширення резонансу аналогічне до розширення світимості точки зборки – і у першому, і у другому випадку йдеться по посилення усвідомлення.

Якщо розглянути суб’єктивний аспект транс’єкта як внутрішню еманацію, а об’єктивний аспект транс’єкта як зовнішню еманацію, тоді посиленням усвідомлення буде налаштування внутрішніх еманацій на зовнішні (Кастанеда, т.8), або приведення суб’єкт-об’єктного комплексу в резонанс.

Для характеристики збудження полів можемо ввести два параметри. Це міра настроєності між полями – показник інтегрованості полів, та амплітуда їх коливань – показник збудженості полів. Проводячи паралель із термінологією К.Кастанеди, міра інтегрованості полів – це рівень особистої сили, тоді як міра збудженості полів – це кількість енергії, або життєвої сили.

Для того, аби рівень інтегрованості полів зростав, необхідно не допускати закривання резонансу всередині вогнища збудження – тобто, не дозволяти увазі входити у стан реверберації між збудженими полями.

Стабільне посилення інтегрованості полів можна забезпечити через акцентування уваги на сприйнятті, яке приходить – перебувати у стані неперервного сенсорного насичення. В результаті ми приходимо до стану, близького до стану об’ємної тотальної деконцентрації, а можливо, і тотожної йому. Ця модель, до речі, пояснює причину зростання тонусу внаслідок виходу в об’ємну дКУ: енергія береться не з ресурсів організму, а безпосередньо з середовища.

Інтеграція полів обмежена лише віртуозністю володіння увагою, але в цій адачі продовжує діяти правило рішення резонансної задачі: основна задача – це пошук спільного фону.

4.2. Пере-постановка задач сновидіння, бачення та психо-енергетичної трансформації.

Досягнення усвідомлення у сновидінні аналогічне по своїй природі з досягненням усвідомлення наяву – необхідний резонанс полів між собою. На наш погляд, звичайні сновидіння є спалахами розрядки локальної напруженості полів, не проінтеґрованої з резонансним контекстом чи то впродовж минулого дня, чи у значно давнішому періоді. Щоб у сновидінні спалахнуло усвідомлення, необхідно працювати над розширенням зони про інтегрованих полів впродовж дня. Імовірність впізнавання (виявлення подібності) між полями в ході сну тим вища, чим обширніша зона, яка була приведена у резонанс за день.

Бачення ми перетрактуємо як стрімке настроювання полів в значному об’ємі свідомості, внаслідок чого зона резонансів, у рамках якої існувало дане описання світу, опиняється розчиненою в резонансах значно більшого масштабу, після чого затухає знову до рамок існуючого описання, або гештальтизується у структуру нового розуміння дійсності.

Отримавши деяке приближення пережитих за допомогою резонансної зони реалій, близьких до описаних К.Касанедою, можемо припустити, що задача психо-енергетичної трансформації людини – це задача приведення всієї повноти полів людини у єдиний резонанс. Інструменти, необхідні для підготовки до цієї процедури – це, в першу чергу, перегляд як спосіб зменшення фіксації резонансного вогнища, а, по друге – це сновидіння як спосіб досягнення положень з суттєво відмінним локальним вібраційним інтегралом. Привнесення у місця віддалених частот елементів частот звичайного положення резонансного вогнища, і навпаки, привнесення у звичайне положення резонансного вогнища частот, з якими оператор мав контакт у сновидінні, є макропроцесом спів-настройки різних положень вогнища збудження. Показником настроювання різних положень вогнища збудження є синхронізми, пов’язані зі сюжетами снів: починаючи від ситуацій, коли події дня пробуджують спогади про події сну, і закінчуючи символічними чи буквальними відображеннями одних реалій в інших.